вторник, 25 октября 2011 г.
відомі українські хореографи
Авраменко Василь Кирилович
 | |
З біографії
Народився 22 березня 1895 року у селі Стеблеві (тепер Корсунь-Шевченківського району, Черкаської області). У 1918 році — закінчив драматичну школу в Києві.Із театром М. Садовського навесні 1919 року виступав у Тернополі та інших містах краю. Учасник визвольних змагань 1917—1921 років. Від 1921 року жив у Галичині. В 1922—1923 роках вів танцювальні гуртки в Кременці, Луцьку, Дубно. 8 вересня 1924 виступав у Тернополі.
1926 pоку емігрував до Канади, де викладав український танок (спершу в Канаді, потім — у США). Організував при Товаристві «Просвіта» школу народного українського танку. Мандрував, навчаючи танцю, по Сполучених Штатах, Аргентині, Бразилії та Австралії.
1929 року — заснував школу українського танцю в Нью-Йорку та танцювальні колективи в США і Канаді. Виступав на сценах США та Канади разом із хором О. Кошиця. Гастролював у Бразилії, Аргентині, Австралії, Ізраїлі.
В 1930—1936 роках створив близько 50 танцювальних груп по всій Америці, давши поштовх плідній і довгій традиції народного танцю в діаспорі. Його танцювальні гуртки і групи надавали можливість самовияву і самоствердження молодим американським українцям. Крім досконало схореографованих гопаків, козачків та арканів, він ставив ідеологізовані «живі картини».
Також Авраменко створив декілька українських фільмів.
Помер 6 травня 1981, у Нью-Йорку, США. Відповідно до заповіту його тлін 4 травня 1993 року перевезено до Стеблева, поховано на місцевому кладовищі.
Фільмографія
- Наталка-Полтавка (1937), автор сценарію, режисер
- Запорожець за Дунаєм (Cossacks in Exile, 1939), автор сценарію, продюсер.
- Трагедія Карпато-України (The Tragedy of Carpatho-Ukraine, 1940), режисер, продюсер
Праці
Автор підручника «Українські національні танці, музика і стрій» (1946).Вантух Мирослав Михайлович
| Вантух Мирослав Михайлович | ||||||||
| Народився | 18 січня 1939 с. Великосілки, Кам'янко-Струмилівський повіт, Тернопільське воєводство, Друга Річ Посполита | |||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Громадянство |  СРСР  Україна | |||||||
| Нагороди |
| |||||||
Сім'я
Українець. Батько - Михайло Костянтинович (1910—1946), мати — Марія Михайлівна (1913—1957), дружина — Валентина Володимирівна (1945 р.н.) — народна артистка України, хореограф, худодний керівник хореографічної школи при НЗААТУ ім. П.Вірського, дочка Галина (1974 р.н.) — заслужений артист України, солістка балету НЗААТУ ім. П.Вірського, син Мирослав (1979 р.н.) — філолог.Освіта
Львівське культосвітнє училище, відділ культосвітроботи (1956-1958); Академія суспільних наук (м. Москва, 1972—1977).Володіє польською мовою.
Біографія
Квітень-жовтень 1958 — лаборант кабінету культмасової роботи, Львівський культосвітній технікум.Жовтень 1958 - грудень 1961 — служба в армії
Січень 1962 - лютий 1980 — баяніст, репетитор, керівник танцювального колективу, художній керівник — головний балетмайстер, Заслужений ансамбль танцю України «Юність» при Львівському палаці культури ім. Ю.Гагаріна.
З лютого 1980 — художній керівник Ансамблю танцю України ім. П.Вірського.
Член президії Комітету з Державних премій України ім. Т.Шевченка (вересень 1996 - вересень 1999); член Комітету Національних премій України ім. Т.Шевченка (вересень 1999 - жовтень 2001).
Вів семінари з хореографічної майстерності у США і Канаді.
Відзнаки
- Герой України (з врученням ордена Держави, 21 серпня 2004).
- Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (2010)[1]
- Орден "За заслуги" II (січень 1999), I ст. (травень 2003).
- Почесна відзнака Президента України (березень 1995).
- Заслужений діяч мистецтв України (1968).
- Лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1993).
- Почесна грамота КМ України (січень 1999).
- Почесна Грамота Президії ВР УРСР (1967, 1985).
- Почесна грамота ВР України (2004).
- Орден Дружби народів (1986).
- Народний артист Російської Федерації ( січень 2003).
Постановки
- 1983 - «Карпати»
- 1986 - «В мирі та злагоді»
- 1986 - «Український чоловічий танець з бубонами»
- 1994 - «Літа молодії»
- 1994 - «Російська сюїта»
- 1995 - «Українське вітання»
- 1998 - «Гуцульський танець»
- 1999 - «Україно моя»
Верховинець Василь Миколайович
Біографія
Народився в с. Мізунь (нині Старий Мізунь Долинського району Івано-Франківської області) 5 січня 1880 р. в родині селянина-бідняка.У 12 років успішно закінчив сільську школу і поїхав вчитися у бурсу при Ставропігійському інституті (Львів), де готували слухачів для духовної та учительської семінарій.
1899 року Василь Миколайович закінчує учительську семінарію в Самборі з дипломом «Городського народного вчителя» і починає педагогічну діяльність на посаді викладача співів у народних школах села Бережниці, а згодом в Угринові Калуського повіту.
Він виявляє себе як неабиякий хормейстер і актор. Перейшовши до «Русько-народного театру» виступає на сцені з провідними партіями в музичних постановках. Василь Миколайович мав непоганий, поставлений голос — лірично-драматичний тенор.
У 1906 році Микола Карпович Садовський організовує театр і запрошує для роботи у ньому як визначних майстрів старшого покоління, так і аматорів, серед яких був і В. М. Верховинець, якому доводиться переїхати з Галичини до Києва. 1907 р. до трупи Садовського серед інших акторів було запрошено Є. Долю — майбутню дружину Верховинця, прекрасну актрису, що виконувала ролі травестів.
У театрі Садовського Верховинець працює над створенням сценічних образів. Киян чарували його тенор і майстерна гра в ролях Петра («Наталка Полтавка» М. Лисенка), Андрія («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Левка («Майська ніч» М. Лисенка), Йонтека («Галька» Монюшка), Вашека («Продана наречена» Б. Сметани), Андрія («Катерина» М. Аркаса).
Згодом переходить на хормейстерську та диригентську роботу. Одночасно успішно закінчує теоретичний клас школи М. В. Лисенка під керівництвом професора Г. М. Любомирського. Певний час він працює разом із відомим хормейстером-диригентом О. А. Кошицем. Ним була написана велика кількість хорів, революційних маршів та романсів на слова Л. Українки, І. Франка, О. Олеся, М. Рильського, П. Тичини та інших українських поетів.
Великі досягнення Верховинця у справі хореографії. 23 листопада 1910 року у театрі Садовського відбулася прем'єра комічної опери Лисенка «Енеїда». Особливо цікавими були веснянки карфагенянок і гопак на Олімпі у постановці Верховинця. Цікавим був танець молоді біля корчми, поставлений ним же для драми І. Франка «Украдене щастя» (прем'єра 7 березня 1912 р.). Винахідливо скомпоновані і поставлені Василем Миколайович обрядові «хори веснянок» в п'єсі «Маруся Богуславка» мали винятковий успіх у глядачів.
Навесні 1915 року Верховинець виходить із трупи Садовського і переходить до театру під керівництвом І. О. Мар'яненка. В цьому колективі був хормейстером-диригентом і хореографом.
Користуючись змогою бувати у різних куточках України завдяки гастролям театру, Верховинець глибоко вивчає побут і творчість українського народу. Він багато часу досліджував українські народні танці, проводив етнографічні дослідження, записував традиційні танці та танцювальні кроки в українських селах, ним записані танці «Роман» і «Гопак», «Василиха», «Шевчик», «Рибка». Також Василь Миколайович записав українське весілля. Книга «Українське весілля» у 1912 р. стала його першою науковою працею. Друга праця «Українські танці» (1913 р.) стала результатом наполегливих пошуків у царині народних танців.
На той час становище в галузі хореографії залишало бажати кращого. В. М. Верховинець говорить: «Українського балету ще не було і нема, він ще в народі як матеріал. Те, що ми до цього часу бачили на сценах, на забавах та вечірках,- це тільки слабка або погана імітація, а здебільшого еквілібристика в українській одежі під неможливо швидкий темп українського козачка».
З метою створення міцної теоретичної бази для дальшого розвитку національної хореографії Верховинець пише книгу «Теорія українського народного танцю» (1919). Це було перше в Україні ґрунтовне дослідження характеру і принципу побудови української народної хореографії, дослідження, яке мало на меті створення на народній основі національного фахового балету. «Теорія українського народного танцю» витримала 5 перевидань. У 1923 р. публікується ще одна праця В. М. Верховинця — збірка дитячих ігор з піснями «Весняночка», в якій викладається методологія роботи з дітьми.
У 1919 — 1920 роках Василь Верховинець викладав у Музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка. У 1920—1932 рр. — керував кафедрою мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти, хоровою студією ім. Стеценка при Музичному товаристві ім. Леонтовича (Київ), 1927—1928 рр. — був керівником хору Харківського драматичного театру.
1930 року Харківський оперний театр здійснив постановку першого українського балетного спектаклю «Пан Каньовський» (муз. М. Вериківського та Ю. Ткаченка). В. М. Верховинець був запрошений як співпостановник цього спектаклю. У цьому ж році Василь Миколайович у Полтаві створює «Жінхоранс» — жіночий колектив театралізованого співу. Ансамбль подавав пісню, супроводжуючи її ритмічними рухами, що відтворюють певний образ, підказаний змістом твору. Це був новий оригінальний жанр театралізованої пісні, який базувався на традиції українських пісень-діалогів, ігрових пісень, танців.
П. П. Вірський писав: «Здобутки створеного ним вокально-хореографічного ансамблю „Жінхоранс“ — це наша класика, це яскрава сторінка в історії української хореографії. Кращі традиції „Жінхорансу“ свято шанують усі танцювальні колективи України, в цих традиціях, зокрема, виховується і Державний заслужений ансамбль танцю Української РСР».
У 1933—1934 рр. на Одеській кіностудії Іван Петрович Кавалерідзе працював над картиною «Коліївщина», сюди було запрошено і Василя Миколайовича Верховинця, який керував хором, що знімався у цьому кінофільмі. Одночасно він також брав участь у зйомках фільму і як актор.
У 1927 і 1932 рр. його двічі заарештовували у Полтаві по звинуваченню у приналежності до СВУ, але за відсутністю доказів він був звільнений. 23 грудня 1937 року його знову заарештували. Верховинець звинувачувався у злочинах, як активний учасник контрреволюційної націоналістичної організації. Після нещадних багаточасових допитів Верховинець визнає себе винним і стверджує, що у 1919 р. в Полтаві брав безпосередню участь в організації повстанського виступу проти Радянської влади. Слідчі не зупинялися ні перед чим, щоб довести неіснуючу вину допитуваного. Наголошувалось на тому, що Верховинець займався активною боротьбою проти Радянської влади протягом 20 років її існування. Василя Верховинця звинувачували у шпигунській діяльності на користь Польщі, у тому, що він нібито протягом 1928—1930 рр. відновив повстанську організацію у Полтаві і одночасно встановив зв'язок з активістами націоналістичної організації в Харкові.
У 1938 році був арештований. Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР 10 квітня 1938 р. в місті Києві приговорила В. М. Верховинця до розстрілу. Вирок приведений у виконання у Києві 11 квітня 1938 р.
Лише через 19 років, 7 липня 1957 р. Спілка композиторів України звернулася до військового прокурора з проханням реабілітації композитора. 25 квітня 1958 р. Василь Верховинець був реабілітований Верховним судом СРСР.
Спадщина
- для хору — «Заграй, кобзарю» (сл. Х.Рябоконя), «Ой зацвіла папороть» (сл. В.Чумака), «Лісові дзвіночки» (сл. П. Тичини), «Грими, грими, могутня пісне!» (сл. Д. Загула), «Більше надії, брати!» (слова В. Чумака) та ін.,
- солоспіви і дуети на слова Лесі Українки, І. Франка, О. Олеся, М. Рильського, П. Тичини та ін.,
- дитячі пісні;
- музика до народних танців і театральних вистав;
- обробки революційних пісень;
- запис понад 400 українських народних пісень і танців.
- «Українське весілля» (1912);
- «Теорія українського народного танцю» (К., 1919, 4-е вид. 1991) — перше в українській хореографії дослідження;
- збірник для дітей «Весняночка» (X., 1923, 5-е вид. 1990).
понедельник, 24 октября 2011 г.
Характерні особливості загальнослов'янської культури почали формуватися в далекому минулому це стосується пісень, танців, одягу і навіть зачісок. Перші танці виникли як прояв емоційних вражень від навколишнього світу. Танцювальні рухи розвивалися також і внаслідок імітації рухів тварин, птахів, а пізніше — жестів, що відображали певні трудові процеси (напр., деякі хороводи). Первісний танець, як і пісня, виконував магічну роль, тому серед календарно-обрядових танців збереглося чи не найбільше архаїчних рис.Історія українського народного танцю
В Україні
Специфіка життя давніх східнослов'янських племен — древлян, дреговичів, в'ятичів, сіверян, волинян, білих хорватів, бужан та інших — слугували за основу самобутнього, оригінального, хореографічного мистецтва українського народу. Усі обряди, магічні звертання, заклинання, тощо безпосередньо залежали і були органічно пов'язані з землеробством та анімалістичним культом.
Танцювальні рухи характерні для «Гопака», «Козачка», «Метелиці», становлять основу танців Центральної України, визначають головні національні риси української народної хореографії, якщо переглянути українські хороводи і сюжетні танці, легко помітити, що серед цих творів є однойменні твори. Усі українські народні танці, що збереглися в художньому побуті народу, виконують під музичний супровід. Український народ створив своє самобутнє, оригінальне хореографічне мистецтво, яке посідає одне з провідних місць в світовій духовній культурі.
Український народ протягом століть створював самобутню культуру, яка відбиває його багатогранне життя. Одним з її найцінніших скарбів є танцювальне мистецтво. Кращі художні зразки народних танців збереглися і дійшли до наших днів. Вони стали невід'ємною частиною художнього життя Радянської України.
Серед танців, які побутують тепер, можна відзначити хороводи, метелиці, гопаки, козачки, коломийки, гуцулки, кадрилі, польки і ряд сюжетних танців – “Коваль”, “Гречка”, “Льон”, “Лісоруби”, “Опришки”, “Аркан” та багато інших.
Вчення зібраного хореографічного і музичного матеріалу дає можливість визначити три основних жанри українських народних танців: хороводи, сюжетні та побутові.
Класифікація та характеристика українських народних танців:
Український танець займає значне місце серед культурних надбань нашого народу. Широка популярність українського танцю в нашій країні та за кордоном пояснюється невичерпним багатством тем і сюжетів, щирістю, життєрадісним запалом, гумором. У танцювальних образах розкривається національний характер народу, відображаються явища, взяті безпосередньо з його побуту та праці, рідна природа тощо. Наявність яскравих побутових рис і особливостей, поєднаних з віртуозною технікою, надає українському танцю своєрідного колориту.
Танець – мистецтво, що існує в часі й просторі. Воно живе в момент виконання. Без виконання його можна уявити тільки на підставі свідчень. Протягом багатовікової історії народу танець збагачувався і видозмінювався. У ньому знаходили своє відображення героїзм боротьби, радість праці, ігри, пов'язані з різними порами року, ліричні мотиви.
Танці, що існують в Україні, можна поділити на три основні жанри:
• Танці хороводного плану (веснянки, купальські хороводи та інші);
• Сюжетні танці – відтворення явищ природи, народного побуту, тема праці, народна героїка тощо;
• Побутові танці (гопак, козачок, кадрилі, гуцулки, коломийки та інші).
Хороводи
Хороводи – один із найдавніших видів народного танцювального мистецтва. Виконання їх пов'язувалось колись з обрядовими діями, традиційною зустріччю весни (весняний цикл танців), відзначенням літа (купальський цикл танців), зустріччю Нового року. Найбільш поширеними були веснянки, гаївки, танки. Автори об'єднали їх під загальною назвою хороводи. Тепер хороводи втратили своє обрядове значення. Вони міцно увійшли в репертуар професіональних і самодіяльних виконавських колективів, особливо дитячих.
За темами хороводи можна поділити на три групи:
До першої належать хороводи в яких відображаються трудові процеси (“А ми просто сіяли, сіяли”, “Мак”, “Шевчик”, “Бондар”, “Коваль” та ін.);
До другої – хороводи, де відбито родинно-побутові відносини трудового народу (“Перепілка”, “Ой, гілля-гілочки”, “Пташка” тощо);
До третьої – хороводи, в яких знайшли всій вираз патріотичні почуття народу, оспівується рідна природа (“А вже весна”, “Марена” та ін.)
Ідеальний зміст того чи іншого хороводу розкривається піснею. У зв'язку з цим для хореографів-практиків текст в обрядових танцях має першорядне значення, бо він диктує хореографічний малюнок хороводу в цілому.
Хореографія хороводів
Хореографічний малюнок хороводів зумовлюється текстом. Наприклад, в тексті хороводу “Кривий танець”, говориться про те, що:
А в кривого танця
Та не вивести кінця,
Треба йому та виводити,
Кінця йому та знаходити і т.д.
Отже, зміст танцю пояснює його хореографічний малюнок: лінія, яку описували виконавці, мала вигляд кривої.
За таким принципом визначаються назви й інших хороводів.
Часто малюнок хороводу обумовлюється формою викладу тексту: якщо зміст тексту розкривається у діалозі, виконавці розподіляються на дві групи, або з них виділяється соліст-танцюрист, який виходить у центр кола. Коли ж зміст тексту розкривається у формі звичайної розповіді, то учасники водять хоровод без будь-якого розподілу на групи.
Текст відповідно впливає і на хореографічні засоби учасників хороводу. Так, наприклад, у хороводах, в яких відображаються трудові процеси, основну роль відіграє пантоміма-ілюстрація. За допомогою рухів і жестів розкривається зміст.
В групі орнаментальних хороводів виконавці відповідно до змісту тексту створюють візерунчастий хореографічний малюнок.
В деяких орнаментальних хороводах використовується відповідний до їх змісту реквізит. Так, наприклад, в хороводі “Марена” велике художнє значення має уквітчане гільце, навколо якого учасники снують тонкі хореографічні візерунки.
Мелодії хороводів, як правило, глибоко змістовні і емоціонально виразні. Разом з тим вони дуже прості, а тому й зручні для виконання.
Сюжетні танці
Цей жанр танцювального мистецтва українського народу виник пізніше, ніж хороводи.
В сюжетних танцях засобами народної хореографії відображаються конкретні явища з навколишнього життя і природи. Назва танцю визначається його змістом. Так, наприклад, танець “Лісоруби” дістав таку назву тому, що сюжетом його є трудовий процес рубання лісу.
В загальній композиції танців цього типу, тобто у послідовності танцювальних фігур, ясно видно логічний і чіткий розвиток сюжетної лінії.
Щодо тематики сюжетні танці можна розподілити на групи, де основною темою є:
А) праця (“Шевчик”, “Коваль”, “Косар”, “Лісоруби”, “Льон” та ін.);
Б) народна героїка (“Опришки”, “Аркан” тощо);
В) народний побут (“Катерина”, “Коханочка”, “Волинянка”, “Горлиця”);
Г) окремі явища природи і зображення виробничих знарядь селянина в дії (“Гони вітер”, “Зіронька”, “Віз” та ін.);
Д) звичаї птахів і тварин (“Гусак”, “Козлик”, “Бичок” та ін.).
Побутові танці
Побутові танці беруть свій початок в хороводах. Цей жанр найстаріший і є основою української народної хореографії. В побутових танцях відображаються істотні риси характеру українського народу: волелюбність, героїзм, завзяття, винахідливість, дотепність, нестримна веселість тощо.
Ці танці супроводжуються мелодіями, дуже різноманітними за характером і ідейно-емоціональним змістом, значна частина яких виконується в народі як самостійні інструментальні п'єси.
Побутові танці є невід'ємною частиною щоденного життя народу. Їх виконують на масових вечорах, гулянках і т.д.
До жанру побутових танців належать метелиці, гопаки, козачки, коломийки, гуцулки, верховини, польки і кадрилі. На основі спільних стилістичних особливостей хореографії та музики їх можна розподілити на три групи:
1) метелиці, гопаки, козачки;
2) коломийки, гуцулки, верховини;
3) польки та кадрилі.
В побутових танцях народ зовсім відмовився від тексту, залишивши лише окремі вигуки в кульмінаційні моменти танцю.
Хореографія побутових танців та їх характеристика
Побутові танці дуже різноманітні щодо хореографічного малюнку. Проте всі вони в своїй основі побудовані на одних і тих же танцювальних рухах: “перемінний крок”, “тинки”, “присядки”, “вихилястими”, “голубці”, “дрібушки”, “притупи” тощо.
Метелиця. Зміст танцю передається активною динамікою рухів, швидкою зміною фігур і різноманітними крутіннями, що ніби відтворюють хуртовину-метелицю.
Гопак. Назва цього танцю походить від вигуку “гоп!”. Танець в основному імпровізаційний. В народі танцюють так, щоб танцюристи один одному не заважали.
Гопак масовий танець, який у давнину виконувався лише чоловіками, котрі змагалися в стилі, спритності, мужності. Танець будувався за принципом, хто кого перетанцює. Танець-змагання, провідна роль належить чоловікам, які виконують складні рухи, присядки, стрибки, повзунки, технічне обертання. Мелодії гопаків часто змінюють свій характер: від мужнього й героїчного до радісного й запального.
В танці використовують стрибки, присядки і різноманітні примхливі крутіння. Ці та інші танцювальні рухи танцюристи намагаються виконати якнайкраще, і між ними ніби виникає своєрідне змагання, аналогічне до російського “переплясу”.
В минулому гопак виконувався тільки чоловіками і, поряд з метелицею, був одним з улюблених танців запорізьких козаків.
Тепер цей танець виконують жінки і чоловіки разом. Поряд з ним, гопак може виконуватись одним (обов'язково чоловіком), двома, трьома і більше танцюристами. Отже, у виконанні цього танцю основна роль належить чоловікам.
В сценічній обробці гопак має композиційну структуру, яка складається з окремих танцювальних фігур. В чергуванні цих фігур все підпорядковане тому, щоб зобразити в танці героїку, силу. Мужність тощо.
Козачок. Походження назви цього танцю пов'язане з життям воїнів-козаків. В кінці ХУІ, на початку ХУІІ століття виникла народна драма “Вертеп”). Це лялькове видовисько складалося з двох частин. Перша з них – варіант епізоду із “священної історії”, легенди про народження Христа. В другій частині центральним персонажем був козак-запорожець. Він добре грав на бандурі, співав і танцював. Цей танець дістав назву козачка. У “Вертепній” дії козачок характеризував молодечу відвагу, завзяття і невичерпний оптимізм непереможного козака-запорожця.
Коломийка. На відміну від інших народних танців, коломийка збереглась до останнього часу як пісня, інструментальна п'єса і танець. Дуже часто в народі всі ці різновидності коломийок об'єднують в одне ціле: під спів хору в супроводі оркестру танцюють коломийку. Отже, коломийка є однією з форм синтетичної народної творчості.
Текст коломийок найрізноманітніший що до змісту. Він складається з окремих строф (куплетів). Кожна строфа – це коротка зарисовка типового моменту, взятого з навколишньої дійсності. Зміст цих зарисовок відтворює різноманітні прояви життя народу в тих чи інших історичних умовах. Ці строфи мають між собою внутрішній зв'язок.
Коломийка-танець відзначається багатством танцювальних рухів, барвистістю хореографічного малюнка, жвавим темпом виконання, вражає глядача яскравим колоритом.
Гуцулка і верховина – в музичному відношенні є варіантами коломийок. Проте верховина, на відміну від коломийки і гуцулки, починається з широкого, ліричного за характером вступі у розмірі 6/8 або 3/4. Далі йде звичайна мелодія коломийки.
На Україні з давніх-давен люблять і цінять танці інших народів, особливо тих, які межують з Україною. Так. У нас охоче танцюють російські “Камаринську” і “Бариню”, білоруську “Лявониху”, чеську польку, польські краков’як і мазурку і багато інших танців.
Любовно й дбайливо зберігає український народ особливості танцювального мистецтва інших народів. Виконуючи російську частушку, чеську польку або французьку кадриль, він вносить деякі зміни в їх хореографічний малюнок і мелодичний матеріал відповідно до особливостей українського національного мистецтва.
Полька, яка широко побутує серед народу, в хореографічному відношенні дуже проста (складається з двох танцювальних фігур). Полька-танець сценічного типу створюється на основі народних польок з безлічі фігур (до 12-ти). В ній використовується принцип змагання (“перепляс”) між групами виконавців або парами, ускладнюється хореографічний малюнок.
Мелодії польок емоційно виразні і дуже різноманітні за змістом. Багато з них мають конкретну назву: “Тетяна”, “Попадя”, “Псальма”, “Військова”, “Соловейко” і т.д.
Кадриль, як і полька, широко побутує на Україні. Вона складається з багатьох фігур (до 12-ти) і відзначається різними хореографічними варіантами танцю. Музичний матеріал кадрилі в більшості випадків становлять пісенні мелодії (“Ой, не ходи Грицю”, “Баламуте” і ін.) в інструментальному викладі, а також мелодії польки тощо.)
Горлиця. Широко розповсюджений танець серед селянства та міщанського середовища. Був відомим уже в кінці ХVІІ ст. Згадує його в безсмертній “Енеїді” І.Котляревський. Документи ХVІІ ст. Розповідають про поширення цього танцю і серед запорізького козацтва. Виконувався він при дворах козацької старшини, не кажучи вже про міщанство, ремісництво та дрібне шляхетство. Знали його і при дворах польських магнатів. Зміст танцю. Дівчина, котру парубок запросив до танцю, стає посеред хати. Парубок танцює навколо неї навприсядки, то взявшись у боки, то плескаючи в долоні, то цокаючи підківками нога об ногу. Дівчина, що стоїть посередині хати, називається горлиця, отже, як бачимо, це сольний танець двох закоханих.
Основні рухи українського народного танцю:
1. Танцювальні кроки:
- простий танцювальний крок;
- боковий крок;
- перемінний крок;
- ковзний крок;
2. Танцювальні біги:
- простий біг;
- бігунець;
- біг з підскоком;
- танцювальний біг з потрібним притупом;
3. “Доріжки” (припадання)
- доріжка проста;
- доріжка плетена;
4. “Вихилясники”:
- “вихилясник” простий;
- “вихилясник” з вигинанням ноги;
- “вихилясник” з постійним приступом.
5. “Вірьовочка”
6. “Тинки”:
- “тинок” малий;
- “тинок” великий (чоловічий).
7. “Голубці”:
- “голубець” низький;
- “голубець” низький з потрійним “притупом”;
- “голубець” високий (чоловічий);
- крок з “голубцем”;
- “підбивка” (чоловічий).
8. Присядки:
- проста присядка;
- бокова присядка з підніманням ноги в сторону;
- присядка з просуванням в сторону;
- присядка з виносом ніг вперед на каблуки і розведенням їх в сторони на каблуки;
- присядка з ударом по халяві;
- присядка з ударом по подошві;
- “повзунець”.
9. Танцювальні поклони та запрошення.
Подписаться на:
Сообщения (Atom)